Без Тебе зовнішній світ пустий,
а внутрішній – невимовно тісний

Відколи Світовий уряд закрив вихід у Зовнішній світ по всій планеті, мільйони душ блукали у відчайдушному пошуку шляхів виходу до того вільного простору. Уряду не потрібні були ті, хто займається чимось іншим, аніж постійно працює, за що сам уряд виділяє їм невелику частку необхідних для існування фізичних ресурсів. Але вільні люди таємно продовжували шукати, ні на мить не полишаючи надії знайти двері з таким жаданим уявним написом: «Вихід до Зовнішнього світу».
Тихим спокійним ранком Він та Вона йшли легкими кроками безмежним плато, кожної миті готові полетіти над прекрасним безкрайнім квітковим полем, яке він дарував їй крок за кроком. Ранішня роса ще не зійшла з пелюсток квітів, пташки ще не прокинулись. Насолоджуючись дивом безмежного єдиного цілого, яким вони стали нещодавно, їм хотілось просто йти. Хоча вони й могли летіти, та не поспішали здійматись. Так, у польоті був свій дивовижний світ, але у тому, щоб йти взявшись за руки, маючи можливість летіти, було якесь неймовірно високе, до тремтіння чарівне, таїнство. Вони були від того відкриття у захваті… Подих перехоплювало так, як ніколи навіть у найнеймовірніших польотах! Втративши почуття часу, вони писали у своїй уяві неземні картини, зробленим з любові пензлем, даючи один одному потрібні фарби, що їх приготував для них сам Творець. Фарби змішувались, створюючи необмежену кількість відтінків почуттів, та легко лягали на чисте полотно бажань.
Він писав у їх загальній уяві нову картину, яку покаже їй лише увечері. Вона дуже хотіла поглянути вже зараз, і могла це зробити… Але не робила… знала, що не можна дивитись на той вогонь — він осліплює, як осліплює Сонце без захисту атмосфери планети. А от під вечір, коли картина буде завершена, під кольоровим вітражем його слів, які захищають від великої сили чистого світла, вона буде розглядати, читати її, вдивлятись та бачити там свій прекрасний світ… І його… Буде бачити їх разом, як є, одним цілим.
Цього разу він зобразив на полотні її. Очі її на тій картині були немов живі. В них світився глибиною чарівний, безмежний Всесвіт, який він бачив там, відколи зустрів її. Зорі того Всесвіту палали іскрами життя, грали тонкими відтінками світлих почуттів одна до одної. Картина виглядала неймовірно живою, просторово глибокою, а самі очі настільки справжніми, що він, здавалось, міг пройти крізь них у той безмежний Всесвіт. Робота над картиною була ще не завершена, але в його уяві вже склались усі деталі, що їх залишилось дописати. «Вийти б туди ненадовго прямо зараз, побути там хоч мить, поглянути, як там», – подумав він і… ненароком зазирнув у саму суть чистих озер, які так натхненно створював… То було божественне відчуття… Він одразу забув про картину та квіткове поле, яким вони йдуть… Навколо, куди не глянь, був Зовнішній світ, де у кожній часточці він бачив її та себе, їх безмежність. Він дивився в її очі, танув, розчинявся у ній, та не міг зупинитись, повільно перетікав у той безмежний світ… Назавжди, безповоротно, абсолютно…
***
Вона поглянула у вікно, вечір спокійними хвилями находив до будинку. Настав час. Вона відкрила картину. Довго й зачаровано розглядала створений чистими серцями новий світ, роздивлялась кожну деталь, найдрібніші часточки… Прекрасні деталі самої себе… Дивні елементи сюжету. Але все ж таки щось було не так… І враз вона зрозуміла – там немає Його!.. Де Він? «Чому я не можу знайти?» – спитала вона себе. «Хіба існує світ, де немає Його? Як Він буде без нашого квіткового поля? Він може впасти на саме дно безодні! Як мені знайти Його?»
Над затишним вечірнім столом, що чекав їх надворі, сутінки вже збирали у небі сяйво бажань далеких гостей. Невидима рука спочатку ніжно, самими пальцями, торкнулась її щоки, спустилась нижче, лагідно взяла за руку та, загорнувши у вічне сяйво, яке прозорими хвилями линуло з картини, обережно повела її до нього у Зовнішній світ.

2022 © Вячеслав Л.