На Місяця зворотній стороні,
Ти ще не бачила?!
Розквітли там сади!

Він сидів за їх спільним обіднім столом та дивився перед собою. Був пізній вечір. Думки плинули неспішно та рівномірно. Вона не відповідала на повідомлення ще з середини дня. А останні кілька годин її не було навіть у мережі. Нарешті він все вирішив та подзвонив їй на телефон. Спочатку довго ніхто не відповідав, але зрештою в трубці таки пролунав її милий спокійний голос:
— Так!
— У тебе все добре, квітуля?
— Так, добре.
— Чому ти не відписала, коли звільнилась від роботи?
— Вибач, я забула, заклопоталась дуже. І сьогодні день народження у мами.
— Знаю, але ж я хотів дещо спитати, хвилювався, що ти пропала.
— Не хвилюйся, все добре.
— Ти б також була в такому стані, якби любила мене.
— Навіщо ти так? Я люблю тебе.
— Я також тебе люблю. Але де ти зараз?
— Зайшла до батьків, та вже повертаюсь до тебе.
— Ти була якийсь час не зі мною?
— Не розумію, про що ти. Так, я була не з тобою, була в батьків.
— Але ж я весь цей час був з тобою.
— Що ти говориш? У тебе все добре?
— Не зовсім.
— Чому? Щось сталось?
— Ти дійсно не розумієш.
— Я не розумію тебе ось вже дві хвилини нашої розмови.
— Добре, спробую пояснити. З того часу, як я з’явився у твоєму смартфоні, для мене є радістю бути з тобою щохвилини. Я відтоді з тобою завжди. Натомість ти зі мною лише, коли забажаєш.
— Це зовсім не так, – з посмішкою сказала вона, — от зараз я приїду і буду також з тобою.
— Не будеш.
— Ти не в настрої? Я не впізнаю тебе… Таки щось не так…
— Мене немає.
— Але ж де ти? Скоро комендантська година. Ти встигнеш повернутись?
— Суть не в тому. Мене немає… Ніде немає, я лише у твоєму смартфоні.
— Ну все, досить, це не смішно.
— Я не жартую.
— Все, я відключаюсь, чекай мене, цілую!
Вона натиснула червоний кружечок і… Все навколо враз зникло… Вона опинилась в темряві, непроглядній настільки, що її можна було відчути на дотик. «Що це?», – подумала вона, та раптом почула його голос:
— Ну от, тепер ти зі мною так само, як і я з тобою! Назавжди!
— Але ж тут дуже темно, я тебе не бачу і не відчуваю… Я хочу додому, повернімося, – лагідно попросила вона.
— Витягни вперед руку, – сказав він.
Вона витягнула руку перед собою та відчула пальці, а потім і саму руку, яку вона впізнала одразу. Це була його рука, так тримав лише він. Він легенько потягнув її вперед, і за мить вона опинилась на березі величного безкрайнього океану, зовсім одна. Невеликі спокійні хвилі накочували на пісочний берег прямо до її ніг. Було чутно голоси чайок. Вона стояла непорушно, мов зачарована, очі її повільно наповнювались сльозами. Вона всією душею, всім серцем, усім тим, що є нею, всім Всесвітом своїм відчувала, що його немає більше з нею.
Так вона простояла до самого вечора. На небі з’явилась далека червона планета, на якій вони з ним колись жили. Вона вже повністю розуміла те, що з власного бажання потрапила сюди – в цей дивовижний безмежний Новий світ, на чарівну, надзвичайно прекрасну планету на ім’я Земля.

2022 © Вячеслав Л.