Попереду була довга темна ніч … та ніч, після котрої, виснажених нас охоплює своїми теплими обіймами тихий сонячний ранок. Вона стояла перед входом у простір тієї темряви. Сьогодні для неї все, як ззовні так і всередині, відрізнялось від звичного стану речей. Вона не розуміла, він є чи його немає… Вона більше не бачила світло. Думки про нього займали увесь Всесвіт… усі інші сенси було забуто десь у дальніх кімнатах. Вогонь заливала злива, навколо панував холодний вітер, а в землю врізались гострі голки струменів пронизливого дощу. Вони боляче вдаряли та заливали кришталево чистою водою безмежний спустошений простір її свідомості, колись такої наповненої та палаючої величним вогнем. Десь глибоко всередині, у самому центрі її Всесвіту відбувався дуже тихий та ніжний діалог:

— Ти є?
— Я є!
— Де ти?
— Там де й ти!
— Там де я?… Там де є я і ти?
— Так, там!
— Та чому я не бачу тебе? Ще вчора бачила, і ось настало сьогодні… і я не бачу! Чому?
— Але ж, я є… є у снах!
— Так, є… ти є у моїх снах
— Отже, я з тобою… я є!
— Так… я знаю… ти є! Дай мені побачити тебе!
— … Всьому свій час
— …

Він дивився на неї… дивився в її очі немов у дзеркало, та чув усі її думки. Він міг говорити, але, як йому відчувалось, чув власні слова тільки він сам. Вона ж, від вже нестерпного болю не чула нічого… Всесвіт більше не відтворював жодного звуку, жодної ноти. Через якийсь, незбагненно наскільки великий проміжок часу, її внутрішній діалог продовжився:

— Я є?
— Є!
— Де Я?
— Тут!
— Тут, це де?
— Ось тут, безпосередньо тут… , – Вона підійшла до дзеркала, щоб переконатись… , — Ось тут, бачиш?
— Так, бачу! Та бачу лише себе!
— Подивись ще… придивись добре…

Вона закрила очі і … склянка з водою впала на підлогу. Вона завмерла! Він стояв прямо перед нею… їй захотілось співати від щастя! Він був… і є… є, тут і зараз!
***
Вона згадала той день… день, коли яскраво світило Сонце, а вона розглядала його щоб запамʼятати, викарбувати у памʼяті назавжди, немов написати одвічну картину, викарбувати його у книзі життя. За мить він поїде захищати… захищати її, захищати країну, захищати всіх нас від тієї навали темряви! Разом з ним на площі було ще незвично багато сильних синів її мирної та вільної країни… країни Весни. Того дня вона бачила як теплим світлом відображається у них усіх. Це було дуже дивно, як ніби вона потрапила у місце де Сонце вкладається до сну!
***
Вона повернулась з глибин світу своїх думок, та з новою силою, з безмежною радістю приймала те що він є тут. Щастя та любов підхоплювали її та тримали у невагомості, підносили догори, та знову догори і так щоразу… вище… ще вище, до небес, там де спільне сяйво у кожній неймовірно прекрасній ноті відчуттів… Він є! Він є, – співала її душа, він знову тут, зі мною, а я з ним!
Вона стояла та дивилась на їх відображення у великому безкрайньому дзеркалі, а надворі вже сходило Сонце, яке починало новий день, та відображалось у ній і у ньому, у них разом, та у лагідному Океані усіх людей навколо, сяяло своїми теплими, такими звичайними, та разом з тим чарівними променями безумовної безмежної любові.

2024 © Вячеслав Л.